Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Чинне цивільне законодавство передбачає два види позовної давності – загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність установлена тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність.

Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації.

У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (стаття 362 цього Кодексу);

4) у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 цього Кодексу);

5) про розірвання договору дарування (стаття 728 цього Кодексу);

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 цього Кодексу);

7) про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 цього Кодексу).

Так, спеціальна позовна давність тривалістю в один рік передбачена, зокрема, для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України).

Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Тобто ця норма встановленює суб'єктивні межі застосування позовної давності, а саме передбачає випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв'язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі.

Отже, як загальна, так і спеціальна позовна давність  має диспозитивний, а не імперативний характер застосування.

З огляду на основні засади цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та виходячи з аналізу норм розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, можна зробити висновок про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.

Отже, лише за наявності заяви сторони може застосовуватися позовна давність як загальна та і спеціальна.

Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Тобто, якщо до особи пред’явлено вимогу про стягнення неустойки (пені, штрафу) за невиконання або несвоєчасне виконання зобов’язання, то лише на підставі заяви такої особи про застосування строку позовної давності, неустойка буде стягнута тільки за 1 рік невиконання зобов’язання, а не за весь період.

Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (6-738цс15).

Прокурор Могилів-Подільської

місцевої прокуратури                                                    Заболотна І.А.